— Іди молока вип’єш,— зустрічає мати в сінях.
Вітька вагається: пити молоко чи не пити? А раптом це не дозво
лено перед дуеллю? Шкода, що Федька немає, а він усе знає. Та го
лод бере своє. Вітька жадібно спорожняє кухоль холодного солодко
го молока з хлібом і заходить до хати. Батько вже сидить біля печі
та латає чоботи. Під вусом у нього мигнула ледь помітна іронічна по
смішка і зникла.
«Ладно, смійся,— думає Вітька,— побачимо, як ти завтра засмі
єшся, коли дізнаєшся»…
Після молока Вітьці страшенно хочеться спати, так би оце й упав.
Та вчасно згадує наказ секунданта ходити всю ніч по хаті і думати
про даму свого серця. Заходжується сонно крокувати з кутка в ку
ток, натикаючись на стільці. Де вже там думати про даму свого серця, тут аби на ногах утриматись.
— Та чого це ти швендяєш по хаті, як на цвіту прибитий? — кричить батько.— Ось не метеляй та не затуляй мені лампи!..
Заходить мати.
— Вітюньчику! — пильно дивиться на сина.— Що це з тобою?
Чого ти такий зачумлений? Може, в тебе живіт закрутив, га? То я за
раз піску нагрію та прикладу.
Вітька не встиг заперечити, як мати поставила діагноз:
— Точно, живіт болить. Постривай, я хутенько нагрію…
І Вітька Горобець, мужчина з життєвим стажем в чотирнадцять
неповних років, мирно захропів на всю хату з піском на животі,
та так, ніби не йому завтра доведеться із зброєю в руках ставати
до бар’єра та цілитися в Петра Білого і ніби не йому старший секундант Федько Котигорошко, витерши рукавом під завжди мокрим но
сом, подасть жахливу команду:
«Вогонь!..»
І натисне Вітька на гачок, і вирветься із дула вогонь…
Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак
відчайдушно закохатися у Гальку Козачок! Опам’ятайся, Вітько,
доки ще надворі ніч і доки у тебе пісок на животі, бо завтра вже буде
пізно… Візьми себе в руки, ти ж справжній мужчина, Вітько!..
Ну що з того, що Галька хитро поводила тебе за носа, а тоді без
жалісно відхилила твоє перше кохання, гарячіше за найгарячіший
вогонь, і надала перевагу іншому? Звичайно, радіти тут немає
од чого, але й відчаюватись та ставати до бар’єра — теж… І взагалі,
коли ти, Вітько, встиг закохатися у Гальку? Ну, подумай, коли?
Ви ж разом росли, ще й дружили в дитинстві. А може, це сталося
тоді, як вона вчила тебе свистіти? О, в свисті Галька могла заткнути за пояс будь-якого чаплівського хлопця! <…> Це тепер вона соромиться і згадувати про те своє вміння, а тоді — ого-го!.. На всі Великі Чаплі лунав її свист!..
А скільки ви з Галькою та з Федьком Котигорошком, теперішнім
твоїм секундантом, зробили тоді набігів на баштани та сади; скільки
груш, яблук, слив, абрикос, динь та кавунів переносили ви в своїх
пазухах… <…>
І раптом в один чудовий день ти зовсім-зовсім іншими очима гля
нув на свою товаришку з довгою косою. На свою біду, ти побачив,
що в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, й такі привабливі, і такі
бездонні, що прямо диво дивне, як ти міг раніше на них дивитися
і не бачити їх?.. Як ти міг раніше не бачити, що в неї тоненька шия
і маленькі груди, важкі коси й довгі, примхливо вигнуті брови, то
ненька, немов вирізьблена, фігурка й чарівна посмішка, що вона вся
струнка, весела й швидка, як вогонь на сухій соломі?
Ну, побачив, що вона гарна. Але нащо ж було так закохуватись?
Щоб почалося твоє велике страждання? І до чого ж ти достраждався?
До дистанції в дванадцять кроків? До команди: «Вогонь!» Ех, Вітько,
Вітько, гаряча твоя голова!..
Сопеш тепер з піском на животі, а що ти завтра робитимеш?..
Спи, мужчино чотирнадцяти неповних років, а ми розкажемо людям, як довело тебе перше кохання до забороненої законом дуелі…
Творчі муки Федька Котигорошка
Лихом цивілізованого людства, на думку Вітьки Горобця, були
перший зубний біль і перше безнадійне кохання за формулою: «Він
її любить, вона його — хтозна!» Із зубним болем він ще якось міг боротися: піти до фельдшера, і той таки вирве триклятого зуба. А куди
поткнешся з другою хворобою, що саме прогресувала? Де, на якому
клаптику землі є станція швидкої допомоги безнадійно закоханим?
Принаймні у Великих Чаплях такої станції ще не було. І невідомо, чи скоро вона з’явиться. А мовчки страждати від палкого безнадійного кохання у Вітьки вже не було сили: мусив же він відкрити
перед кимось свою наболілу душу, сподіваючись на пораду та бодай
хоч співчуття.
І Вітька Горобець вибрав для цього Котигорошка. По-перше, вони
були дуже близькі приятелі й рідко який день не зустрічались. Подруге,
Федько вмів тримати язик за зубами. Друзі не схожі були один
на одного. Вітька — високий, худий, з рідким білявим чубчиком —
не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий, він так швидко ходив, що маленький товстий і флегматичний Федько
мусив бігати за ним підтюпцем. Цей дванадцятилітній опецьок (якого за смаглявість по-вуличному називали Жучком), здавалося, не ходив, а котився на своїх коротеньких ногах. По-третє, старша Федькова сестра працювала бібліотекаркою в сільському клубі, і Федько
змалку мав доступ до тих книжок, яких дітям суворі педагоги не рекомендували давати.
Федько вибирав книги на свій смак і ковтав їх десятками. <…>
Особливо багато читав Котигорошко про кохання і вважав себе
в цім ділі знавцем-теоретиком. Отож до нього за порадою і надумав
звернутися Вітька.
— Ти вмієш берегти страшну таємницю? — поцікавився Горобець.
— Та я!..— Федько підтягнув штани, бо завжди доношував батькові і завжди вони в найважливішу хвилину намагалися недоречно
з’їхати вниз.— Та я клянуся!.. Авторитетно! Сирою землею і рідною матір’ю, що мовчатиму, як риба. Тьху, тьху, тьху!!! Та щоб мені
з місця не встати, та щоб…
— Вірю,— обірвав Вітька потік страшної клятви і сказав з нарочито байдужим виглядом: — Так от, я покохав.
— Хі-і-і!! — аж присів здивований Федько, і його осоружні штани поїхали вниз.— Оце здорово! І насправді?
Вітька похмуро кивнув.
— До могили?
— До могили.
— Хі-і-і… А як ти покохав? Свідомо чи активно? — Федько часто
вживав у розмові вичитані слова.
— Узяв і покохав. Що ж тут такого? Для мене це дуже просто.
— От здорово,— все ще не міг отямитись Федько.— А я ще й не
додумався закохатися, а читати про це читав. А хто ж вона, дама
твого серця?
— То не дама, а Галя Козачок.
— От диви-и-на!.. А ти ж їй хоч натякнув?
— Ще ні.
— Тю! А яка ж тобі вигода з кохання, якщо вона не знає? Треба
негайно ж їй освідчитись у коханні, бо так заведено. А то висушить
тебе любов, доведе до могили…
— Як же їй освідчитись? — поцікавився Вітька.
— Способи є різні: від ультиматуму до сліз.
Федько сунув палець у рот, як робив це у найважчі хвилини, і задумався. Думав він довго, а Вітька все чекав і чекав.
Мовчанка затягувалась.
— Потрібна серенада! — нарешті твердо сказав Федько.
— Серена-а-да? — в першу мить аж злякався Вітька.
— Так, на даному етапі, як каже наш міліціонер, тебе врятує
тільки серенада!
Вітька мовчав, бликаючи білявими віями, поворушив губами,
ніби пробував на смак, що воно за диво таке — серенада — і зрештою
чесно признався:
— Але я н-не знаю, що це таке…
— О-о, серенада!! — захоплено вигукнув Федько, ніби все життя
тільки те й робив, що мав справу із серенадами.— Серенада — пісня
пісень закоханих! Їх у всіх іспанських романах закохані своїм дамам
співають. От! А ти що — гірший?
Вітька не хотів пасти задніх.
— Тільки де я візьму її? В нашому сільмазі серенад не продають.
— Напишемо,— коротко мовив Федько.— Серенада — це вірш.
Не ликом же ми шиті. Зокрема — ти. Ти й мусиш створити вірша
про кохання.
— Я ніколи не писав віршів! — жахнувся Горобець.
— Але ти маєш друга, котрий за тебе не те що серенаду напише,
в огонь і воду за тебе піде! — з пафосом вигукнув Федько.— Будь
спокійний! Матимеш свою власну серенаду. О, ми ще втремо носа
всім іспанським закоханим! — І закінчив, ляснувши Вітьку по пле
чу: — Не бликай так перелякано, я тобі вірша-серенаду за годинку
придумаю! <…>
[Федько написав вірша. Потім згадав, що для співів потрібні ще
й «гітара, сомбреро і місячна ніч». Гітару Федько «позичив» у своєї
сестри й до слушного часу переховав у клуні, засунувши у стару бочку. А на сомбреро він перетворив старий бриль, який дід Свирид надів на городнє опудало.]
Серенада
І ось та мить настала.
Опівночі, як уляглось село і перший сон уже господарював у Великих Чаплях, дві постаті нечутно прошмигнули вулицею і спинилися біля очеретяного тину, з-за якого визирав розквітлий бузок
і сповнював все навколо звабливими пахощами. За тином біліла причілкова стіна, двоє темних вікон мирно позирали собі на вулицю,
не підозрюючи ніякої халепи… Над селом плив молодик, і від дерев,
тинів та хат падали довгі, чорні тіні… Тиша… Тільки чути, як десь
на ставку невгамовно кумкають жаби…
— На даному етапі потрібне соловейкове тьохкання, а не жаб’яче
кумкання,— резонно зауважив Федько,— але стерпимо… Ти, Вітько,
не клюй тільки носом і не позіхай на всю вулицю. Ти повинен не позіхати, а від любові трепетати.— Рішуче підсмикнув штани.— Можна починати!..
— Як це п-починати? — аж заїкнувся від хвилювання Вітька.
— Не прийшли ж ми сюди всю ніч позіхати,— здивувався Федько й смачно позіхнув.— Починай, як і кожний співак починає: розкривай поширше рота.
Вітька тільки хотів було розкрити рота, як бриль діда Свирида
з’їхав йому на лоба, а потім і на плечі.
— Задирай вище голову, щоб бриль не сповзав,— порадив Федь
ко.— Трохи завеликуватий, та нічого… І гітару візьми як треба.
— Так я ж гра-грати не вмію,— в останню мить згадав Вітька.
— Бренькай, як зможеш, відступати вже нікуди,— знайшов вихід Федько.— Хто опівночі буде дослухатися, як ти граєш. Головне,
аби в тебе душа співала! Аби серце грало!.. <…>
Вітьчина рука смикалась на струнах, але серенада, як на ту біду,
геть-чисто вилетіла з голови, і він беззвучно позіхав розкритим ротом:
— Дорогая Галю, я тебе кохаю…— з-за спини підказував Федько.— Та чи тобі мову відібрало? Співай швидше, бо так ми всю ніч
тут проволоводимося!
Вітька зажмурився і — наче з мосту у воду стрибав — щодуху за
горлав:
Дорогая Галю,
Я тебе кохаю.
Серце в грудях б’ється
І до тебе рветься…
— Тю, тю! — злякано закричав позад нього Федько.— Соловейком треба заливатися, а ти ревеш, як бугай Кордебалет!
Соловейком Вітька заливатися не міг, а тому й далі кричав під
тином скільки було сили:
В жилах кров вирує
І любов мою нуртує…
— Ніжніше, задушевніше, на даному етапі,— корегував Федько
спів свого друга.— Ти ж не граків лякаєш на городі, щоб кукурудзиння не висмикували, а даму свого серця із хати викликаєш!
Вітя спробував було ніжніше, але вийшло голосніше.
Тим часом десь закудкудахкали кури, злякано гавкнув собака…
Та Вітька, увійшовши в раж, нічого не чув, а горлав далі свою сере
наду. Зненацька рипнули двері і на ґанок хтось вийшов.
— Галя вибігла…— прошепотів Федько.— Таки взяло… Тепер
не підкачай… Піддай сердечного жару… Щоб вона, як лід на сонці,
розтала…
Вітька, сам себе оглушуючи, піддав жару:
Світ мені не милий,
І не милі ріки.
Сам стаю я не свій,
Ти моя навіки,
Я навіки твій…
Раптом почувся хриплий крик:
— І яка вона трясця виє серед ночі під хатою?! А бодай йому
позакладало!! Сірко, Сірко, та хоч гавкни, іродова душа! Я в хаті
не знайду місця, а він у будці хропе! А ті виють під бузком, як на погибіль!..
— Тю! Та це ж баба Хівря! — злякано крикнув Федько.— Ми пе
реплутали хати й бабі серенаду співали! Тікаймо!..
Г-гав!!
Прожогом кинувся собака і зайшовся таким несамовитим гарчанням, що Вітьку й Федька наче вітром здуло. Вони тільки полопотіли
холошами… Аж біля Фединої хати отямились і довго відхекувались
та прислухались до собачого гавкоту, що здійнявся в селі…
— І треба ж було…— бідкався Федько.— Галя живе через три
хати від баби Хіврі. І як ми переплутали двори. Пропала серенада
ні за цапову душу!
— Це ти винен! — накинувся на нього Вітька.— Не роздивився
як слід… Починай, починай! Рота роззявляй… От і роззявив… Для
баби Хіврі! <…>
[Федько надумав приворожити Галю до Вітька й подався до бабки
Векли, яка зналася на травах. Бабуся Векла була старенька й глуха.
Слово «приворожити» вона розчула як «живіт болить», тому наготувала якоїсь зеленкуватої рідини й звеліла: «Пий. І буде по-твоєму!»
Федько випив, але виявилося, що то було проносне.
Потім Федько вирішив, що наступним кроком буде лист до Галі
від закоханого Вітьки. Лист цей склав Федько й почав його такими словами: «Дамі серця мойого. Найпрекраснішій серед найпрекрасніших Галі Козачок від Вітьки Горобця любовне посланіє».
Далі в такому ж стилі йшло зізнання в коханні. Вітькові «посланіє» сподобалося, і Федько відніс його Галі. Дівчина, прочитавши листа, наче оніміла, але потім веліла сказати Вітькові, щоб «наніс їй
візит».]
На Голгофу!
І пішов Вітька Горобець на перше побачення до Галі Козачок, як
на страту. Ой, та й довга ж дорога! Ну, візьми себе, Вітько, в руки.
Всі ми, смертні, пройшли й пройдемо по цій дорозі. Одні раніше,
другі пізніше, одні сміливо, другі — ледве ноги тягнучи. В одних ця
дорога з гороб’ячий скік, а в других тягнеться через багато земель,
і вони блукають по ній десятки років. Але йдуть. Іди й ти, білявий,
хлопчику!
Що вдієш, вся чоловіча половина роду людського приречена пройти по цій дорозі. Тож будь мужчиною, Вітько, не треба так хвилю
ватися й губитися! Звичайно, тут ще бабуся надвоє ворожила, не знаєш, що тебе чекає — чи голгофа з хрестом, чи едем з райськими
садами…
Ну, сміливіше, Вітько! Оглянься, в цю гамлетівську для тебе хвилину — «бути чи не бути» — за тобою покірно котиться вірний Федько.
Він також намагається підняти твій настрій.
— Ві-і-тько, ну хіба так можна? — докоряє він, йдучи слідом.—
У тебе такий вигляд, як у Саливона, коли його з мішком дерті спіймали. А ти ж несеш візит дамі свого серця!..
— Вертайся! — не обертаючись, каже Вітька.— Далі я сам піду.
Що буде, те й буде.
— Та я ще хоч трішечки…
— Кажу, вертайся!..
— Ну, гляди ж, Вітько! Повертайся з щитом або на щиті!
Сів Федько край дороги, підпер голову руками і, дивлячись услід
Вітьці, важко зітхнув: ой, прийдеться ж колись і йому йти по цій дорозі на свою голгофу чи у свій едем!.. І в Федька аж похололо всередині. «Яка тільки доля нещасна в мужчин? — сумно думає він,—
і чого дівчата не йдуть до нас самі?..» <…>
Вулиця довга, пряма, і там, у кінці, Галина хата з голубими півниками на причілку. Вітька притишує ходу, щоб хоч трохи відтягти
вирішальну хвилину, як раптом хата з голубими півниками сама починає рухатися йому навстріч.
Ні, немає вже назад путі, тільки вперед!
Хата з голубими півниками наближається все швидше, швидше.
Ось уже пропливають кущі бузку, посаджені колись руками Галі, ось уже пливуть різьблені ворота, ось уже пливе хвіртка… Ну, сапни по
вітря, хлопчику, і заходь.
Дивись, для тебе відчинена хвіртка. Ну, сміливіше!..
Та ноги несуть його далі…
Він уже минає хвіртку, як раптом дзвінке, веселе:
— О! Вже й на нашій вулиці орли літають!..
І на воротях — Галя. Ні, не Галя, а ясне сонце. І Вітька в першу
мить зажмурюється од дівочої посмішки.
— Добривечір! — гойдається Галя на воротях.— Дозвольте поцікавитися, куди це ви путь-доріженьку тримаєте і які думи оповили
ваше ясне чоло?
— Та-а…— зам’явся Вітька.— Я… е-е… прогулююсь. Свіжим повітрям дихаю.
— А я й не знала, що біля мого двору таке свіженьке повітрячко!
О Галько! Та хоч не вбивай хлопця так одразу і так наповал! Ну,
дай же йому опам’ятатися, пожалій його.
— Залітай, орлику! — ще ширше відчиняє Галя хвіртку.—
А я думала, що ти замість себе Федька пришлеш.
Тягнучи ноги, Вітька заходить у двір. Нічого поки що не бачить.
— Дихай, орлику, свіженьким повітрям,— ласкаво запрошує
Галя.— У дворі воно ще свіжіше. Тільки не стій так рівно, а то мені
аж страшно стає. Сідай.
Вітька сідає на лавочку і все ж залишається рівним і високим.
Галя теж присідає на краєчок. Перше хвилювання потроху зникає.
До хлопця знову повертається здатність мислити, говорити.
— Яка сьогодні гарна була погода,— нарешті каже він.
— Авжеж, гарна,— згоджується дівчина.— Як у холодку лежати, то навіть дуже гарненько, а я поки пошту рознесла, думала, згорю на сонці.
І тут тільки Вітька помічає, що в дворі повно квітів, різнобарвних, запашних. Тут айстри, жовті гвоздики, висока рожа, чорнобривці, нагідки, черевички, майори; нічні фіалки вже починають несміло розкривати свої ніжні пелюстки…
— Ти лю-любиш квіти? — чомусь шепотом питає хлопець.
—
Лю-люблю,— також пошепки відповідає дівчина.
Вітька скошує очі і бачить близько себе тоненьку дівочу шию з маленькою синьою жилкою. Та жилка швидко-швидко пульсує.
Потім його погляд надибує традиційні дівочі ямочки на рожевих засмаглих щоках з ледь помітним ніжним пушком біля вух, ще вище
Вітька бачить тонку брову, мов крило чарівної птиці…
Галя нараз повертає до Вітьки обличчя з очима, повними сміху
і ще чогось невловимого, од чого радісно стискається серце, з на
піввідкритим маленьким ротом — і хлопець мало не задихається…
Яка ж вона гарна!.. Куди він раніше дивився, куди?.. О сліпець!..
О великий сліпець!.. І добре, що хоч вчасно прозрів!
«Пора вже зітхати»,— спохвачується хлопець і, набравши побільше повітря в легені, натужно зітхає. Потім скоса дивиться на дівчину. Подіяло чи ні? Та Галя щось продовжує розповідати про свою по
шту. Тоді Вітька вдруге зітхає, ще натужніше, але Галя, як і раніше,
не помічає. А вже за третім разом Вітька передав куті меду й гикнув.
— Ти, мабуть, вдавився? — сполошилася Галя.— Одразу б і сказав, а то так страшно зітхаєш. Давай я стукну по спині.
І Галя заходилася тарабанити хлопця кулачками по спині, і це
ніби зовсім пробудило його.
— Галю!..— наважився він і, глянувши в її чорні бездонні очі,
у яких спалахнули вечірні зірниці, полетів немов у космічну глибінь.— Галю…
— Що, хлопчику? — Галя покуйовдила його білявий чубчик.—
Скажи Федьку, щоб більше не писав таких посланій, я все-таки ще
хочу жити.
— Галю… Я…— Вітька наважився і взяв її за руку.— Я…
Дівчина ніби й чекала цього.
— Ой, забула! — схопилася.— Мені ж треба повну діжечку води
натягати. Ой, дасть мені мама, як прийде. Може, ти хоч відеречко
витягнеш, орлику?..
— Та я! — зривається на ноги Вітька.— Для тебе хоч цілий океан!
— Мені не океан, а діжечку, Вітюньчику.
Так і сказала: Вітюньчик. Та хто ж на Вітьчиному місці після та
кого слова не буде носити воду? Та після такого слова можна всі оке
ани долонями вихлюпати! Вітька хапає відро і мчить до колодязя.
— Діжечка біля сараю, Вітюньчику! — кричить навздогін Галя.—
Щоб повну натягав, а я скоро повернуся!..
Діжечка виявилася здоровенною бочкою, відер на тридцять, але
що вона означає в порівнянні з словом «Вітюньчик»?
І Вітька заходився з такою енергією і таким запалом носити відра, що й землі під ногами не чув. Правда, після десятого відра запал трохи пригас, і хлопець, сівши передихнути, з жалем подумав:
чого було не запросити на таке рандеву й Федька. І тільки подумав,
а Федько вже із-за воріт виглядає і пошепки запитує:
— Ну, як?
Удвох робота пішла значно жвавіше. Федько витягував відра високим скрипучим журавлем, удвох виважували його на зруб, Вітька
виливав у «діжечку». Так витарабанили і вилили ще п’ятнадцять відер води.
— Я й не підозрював, що кохання таке важке,— зітхав Федько,
тягнучи двадцяте відро.
Через годину, коли приятелі, стомлені, мокрі, із стогоном доливали останнє, тридцять третє відро, у двір впурхнула Галя і весело
заторохтіла:
— Ой, спасибі вам, хлопчики! Приходьте ще й завтра на рандеву,
я буду рада-радісінька!..
Федько скоса поглянув на діжку й здригнувся.
Спали хлопці, як мертві. Вітька всю ніч бурмотів: «Тягни, тягни,
Федько, та не хлюпайся!..»
О зміюко лукавая!!!
Другого вечора Вітька рубав дрова у Галі Козачок. А що він мав
робити, коли, прийшовши на своє друге побачення, застав дівчину
за прозаїчним рубанням дров. Не міг же він сидіти склавши руки
і спостерігати збоку, доки Галя впорається з цим нежіночим ділом?
— Спасибі тобі, Вітюньчику! — заторохтіла, даючи хлопцеві со
киру.— А я думала, що замучусь з клятими дровами. Ти справжній
мужчина, Вітюньчику!
І Вітька Горобець в одну секунду злетів на сьоме небо і затанцю
вав там од радощів! Подумати тільки! Галя назвала його справжнім
мужчиною! Та хіба хто відмовиться рубати дрова, почувши оці слова?
Галя, як і першого вечора, кудись зникла. Та Вітька того не помітив. Він рубав дрова, рубав натхненно, наче пісню співав. Сокира
так і гуляла в руках, як іграшка, Дзвеніла і, здавалося, теж співала.
Незчувся, як у двір зайшов Федько з кувалдою і двома клинами
в руках.
— Як ти здогадався взяти? — здивувався Вітька.
— Бачив учора, що в неї дрова не рубані,— коротко відповів той.
Робота закипіла. Вітька наколював чурбаки, ставив клин, і хлопці по черзі гупали кувалдою так, що чурбаки із дзвоном розліталися
по всьому дворищу.
— Га-ах! — кричав Федько, опускаючи кувалду.— Кохання —
штука серйозна!
— Ге-ех! — підтримував його Вітька.— Вчися, колись і тобі доведеться. Ніде ти не дінешся!
Ось тут і сталося…
Федько саме підняв над головою кувалду, щоб добре розмахнутися. Вітька сидів і тримав клина. Удар затягувався.
— Та бий, чи ти заснув? — крикнув Вітька.
Удару не було.
Вітька звів голову і здивовано кліпнув очима. Федько стояв, як
дерев’яний, високо над головою тримаючи кувалду, і дивився кудись
убік. Вражений Вітька встав, глянув і собі...
Остовпів. Закам’янів на місці. Занімів! Спершу не повірив власним очам. Городом йшла Галя, його Галя із сином чаплівського фін
агента Петром Білим! Вона весело сміялася до нього, і Петро теж
сміявся. Отой завжди прилизаний, напахчений одеколоном мамин
синок, Петро Білий. Отой Петро Білий, ябеда і боягуз, хвастун і брехун, якого Вітька терпіти не міг. І до нього так привітно посміхалася
Галя, його перша любов…
Вітька ворухнув похолоділими губами і не спромігся й слова сказати. Федько все ще непорушно стояв і високо над головою тримав
кувалду. Був схожий на скульптуру молотобійця в Парку культури
і відпочинку. Його погляд наче приріс до того городу. І в ту ж мить
Вітька відчув, як сповзає із сьомого неба на грішну землю…
— О зміюко лукавая!! — нарешті повернув язиком в пересохлому
роті.
Від його голосу й Федько очунявся, кувалда тихо вислизнула
з рук, грюкнулася додолу. Проте ще якусь мить тримав руки над головою, а потім повільно опустив їх. Повернув до Вітьки посіріле обличчя:
— Ба-бачив?..— запитав заїкаючись.— Ба-бачив, я-ак ду-дурнів
у-учать?.. Нам со-сокиру у руки да-дала, а сама з Пе-петром Бібілим…
За-закривай кра-крамничку та буд-демо змоту-у-ватися зві-звідси…
— У-у-у, змія!!! — важко дихав побілілий Вітька.— Отак зради
ти? Отак обмануть? Отак круг пальця обвести? Як сліпе кошеня…
А я ще воду носив, дрова рубав!..
А Федько вже отямився і стояв на диво спокійний.
— У житті, Вітько, як на довгій ниві,— підсмикнув штани.—
Може ще й таке трапитися, бо жінки, вони на все здатні.
Федько знову був Федьком: флегматичним, спокійним, добродушним і вайлуватим. Підхопив кувалду та клини, ще раз глянув на город.
— Ну, ходімо, поки нам нової роботи не знайшли. На помилках,
як каже голова колгоспу, ми всі вчимося.
Вітька вискочив з двору, наче окропом ошпарений. Тепер він уже
спізнав усього: перше кохання, перше побачення і першу зраду.
— Це ще пхі! — філософствував Федько, несучи кувалду й клини.— Он у дядька Гаврила було вже троє дітей, як він застав свою
Мелашку біля стіжка з кіномеханіком… Ото була історія! Кіномеханік рачки поліз од того стіжка і цілий місяць кіна не крутив… То що
й говорити. А згадай козака Чаплю.
Цей ще більше постраждав, бідолаха, через жінок… <…>
— Уб’ю! — раптом стис Вітька кулаки.
— Кого? — повернувся до нього Федько.— Коли Галю, то дарма.
Чи ж винувата дівчина, що ми з тобою такі капловухі вродилися?
Петро й води не носив, і дров не рубав, а, бач, одразу ж у город! А ми
кувалдами гепали. Ні, коли бить, то, по-моєму, треба Петра. І побити
добряче, щоб не посмів до Галі і в двір заходити. Може, ще і вдасться
його відігнати. Бо жінки, як казав дядько Гаврило, визнають того,
хто їх вкрутить.
— Я готовий! — сказав Вітька, засукуючи рукави.— Я йому покажу Галю! Він мене запам’ятає!
— Підожди, не гарячися, тут треба добре обміркувати. Можна
Петра застукати в темному місці і…
— Я не злодій, щоб кидатися до нього вночі,— перебив його Вітька.— Якщо битися, то вдень і по-чесному. Що козак Чапля зробив
своєму супернику-сотнику?
— А що б же? — здвигнув Федько плечима.— Не цілувався ж.
На герць його викликав. І билися вони на шаблюках!
— Оце по-чесному і по-козацькому! — загорівся Вітька.— Я теж
Петра викличу на герць.
— Тобто на дуель? — задумався Федько.— Я читав, як на дуелі
б’ються, і знаю правила. Оце буде по-благородному. А коли хочеш
і зовсім бути благородним, то бери мене своїм секундантом.
— А зброя де?
— Ну, шаблюк ми не дістанемо, а самопалів можна. Я ще підчитаю в Пушкіна про дуель, і Петрові боком вилізе Галя Козачок!..
<…>
Дуель
25 липня 1964 року.
Сім годин ранку.
Самопали вже заряджені.
Секунданти уточнюють останні деталі дуелі.
Дуелянти похмуро стоять біля своїх бар’єрів на березі ставка
і стараються не дивитися один на одного. Їх розділяють дванадцять
кроків. Дванадцять кроків життя і смерті. Навіть галасливі сороки
затихли на вербах і зацікавлено спостерігають, що ж діється біля
ставка. Цього разу агресії на їхні гнізда ніби ніхто не замишляє.
— Увага! — урочисто вигукує Федько і рвучко підсмикує штани.— Через дві хвилини ви будете стрілятися за Галю Козачок! Перший постріл по своєму супернику Петру Білому зробить Вітька Горобець…
— Ти не заговорюйся! — перебиває Вітька свого секунданта.—
Він для мене не суперник. Він просто нечесна людина, і все!
— Ще б пак! — закопилює Петро товсту рожеву губу і презирливо спльовує.— Наче я винуватий, що ти гепав кувалдою!
— Замовкни! — потрясає Вітька самопалом і від ненависті аж
танцює.— Ти зараз одержиш все, що хотів!..
— Противники, не дратуйтеся, бо вам ще треба стрілятися,— заспокоює старший секундант.— Дотримуйтесь правил дуелі. Я про поную вам в цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися.
— Пішов ти к чорту з своїм мирінням! — вигукує Вітька.— Я першим покохав Галю, і вона перша звернула на мене увагу. І якщо Петро хоче миритися, то хай відмовиться од Галі!
— Ніколи в світі! — чвиркає Петро і береться руками в боки.
— Не забувай, що я перший стріляю! Я тобі покажу, як до чужих
дівчат приставати!
Секунданти роздали супротивникам по коробці сірників.
— Дуелянти-и-и!! — на високій ноті затяг Федько.— До бою приготуйсь!
Дуелянти звели самопали й націлили один на одного… Ще
мить — і…
— Юрку! — звернувся Федько до Петрового секунданта.— Ану,
відійди подалі од Петра, щоб, бува, й тебе не садонуло!..
Побілілий Юрко, хлопчина років дванадцяти, Петрів сусід, котрий, власне, й пішов у секунданти тому, що був винен Петру
п’ятнадцять копійок, позеленів, позадкував, а тоді, щось дико крикнувши, чимдуж кинувся тікати до села, тільки штани залопотіли.
Ніхто й слова не встиг сказати, як його вже не було.
— Такий прудкий довго житиме,— похитав головою Федько.
— Стійте! — раптом закричав Петро і теж почав зеленіти.—
А хіба ви на-наспра-а-вді?.. Хі-хіба це не гра?
— А-а, ти думаєш, що я гратися з тобою прийшов? — пирхнув
Вітька, витягуючи з коробки сірника.— Думаєш, комедію буду розі
грувати? Стій!..
— Вогонь! — крикнув Федько і, впавши на землю, обхопив голову руками.
Че-е-ерк!..
Тріснув сірник, спалахнув. Вогник обхопив жовтяву порошину
на запалі Вітьчиного самопалу. Ще секунда — спалахне запал і тоді…
Вітька звів голову, глянув на Петра і… нікого не побачив. <…>
Ні, самопал не стрельнув, він вибухнув, наче бомба, вибухнув
гулко, і клуб чорного кіптявого диму з вогнем вдарив Вітьці в обличчя. Щось з силою дзизнуло його по зубах…
Коли Вітька розплющив очі, розірваний, чорний од пороху самопал лежав долі і все ще димів. Гостро пахтіло порохом.
Обличчя пашіло жаром, а на зубах щось тріщало. Вітька сплюнув — і до ніг випав почорнілий од пороху зуб…
— На кий чорт здалася така дуель? — здвигнув він плечима.—
Всі повтікали, а я собі зуб вигатив.
— Уже? — схопився з піску Федько.— Тобі голови не відірвало?
Ану, покажи… Ой-ой, який же ти чорнющий, як у сажі…
Федько покрутив Вітьчину голову і, переконавшись, що вона
на місці, захоплено вигукнув:
— Ну й бабахнуло ж добряче!.. Мабуть, і в селі чули.
— Чому самопал розірвало? — накинувся Вітька на свого секунданта.
— Н-не знаю,— почервонів Федько.— Просто так…
— Не бреши! Ти насипав пороху більше, ніж треба.
— Ну, дві мірки всипав,— похнюпився Федько.— Я хотів, щоб
ти переміг. А воно…
— А воно так нечесно,— спльовував Вітька і порох, і кров.— Могло ж усі зуби повибивати.
— А де ж Петро? — озирнувся Федько.— Уже в раю?
— Боягуз він нікчемний, а не Петро! Хвастун заячий! Та зроду-віку
не повірю, щоб Галя його покохала!
— Але ж ми бачили їх разом? — розгублено кліпав Федько.
— Тут щось не те. Галя не могла покохати такого боягуза! —
азартно доводив Вітька і відчував, що від цього йому трохи легшає.
— Вітько!!! — жахнувся Федько.— Тікай!..
Вітька рвучко оглянувся. До місця дуелі біг чаплівський міліціонер Грицько Причепа, котрий мав вуличне прізвисько Даний Етап, і немилосердно сюрчав. Цього вже не було передбачено умовами
дуелі.
— Федько!.. Бігом! Щоб твоєї й ноги тут не було!
— А ти?
— Мені однаково…
— Я теж не тікатиму. Це неблагородно…
Проте прожогом кинувся на другий край ставка, де були густі зарослі молодого вербняка.
— Сті-ій!!! — загаласував Причепа.— Стій, на даному етапі, бо
стрілятиму!..
Щоб дати змогу секундантові втекти, Вітька повільно побіг у протилежний бік, перечепився, впав. Доки він зводився, підбіг захеканий Причепа і схопив його за руку. <…>
Арешт
Широкі дубові двері, оббиті хрест-навхрест металевими шпугами,
розчинилися з противнющим скреготінням. Вітька переступив поріг.
Двері з тим же скреготінням зачинилися. Бранець постояв кілька
хвилин, звикаючи до темряви, а тоді, нагледівши в кутку солому,
присів, задоволено простягнувши ноги. Від пострілу, арешту крути
лася голова, болів вибитий зуб, і що найгірше — настрій був нікудишній.
«Ось і скінчилося моє кохання,— з гіркотою думав Вітька.— Тепер запруть мене в тюрму — і будь здоров!»
Двері знову заскрипіли і впустили… Петра Білого, Вітьчин суперник стояв і безпорадно кліпав очима, звикаючи до темряви.
— Що, й тебе спіймали? — озвався Вітька.
— Я сам прийшов.
— Ти ж і боягуз!.. Аж противно…
— Я не боягуз, я з повинною прийшов. А повинну голову не січуть. Це все ти винуватий,— Петро схлипував.— Ти перший викликав мене на дуель і стріляв ти…
— А чого ж ти погодився?
— Так я думав, що це гра якась.
— Було б не лізти до чужої дівчини.
— Та я Гальки й бачити не хочу!
— Ах ти ж, боягуз нещасний! Мало того, що з дуелі втік, так ще
й дівчину ганьбиш? — схопився Вітька із стисненими кулаками.—
Говори, чого ти з нею в кукурудзу ходив?
— Полов…
— Що-що?
— Кажу, що полов кукурудзу,— витирав сльози Петро.— Я тільки хотів позагравати з Галею, а вона мені сапу в руки — і в кукурудзу. Ну й довелося виполоти…
Вітька від несподіванки впав на солому і розреготався на весь сарай:
— Ха-ха-ха!.. Кукурудзу полов! Ха-ха-ха!..
— А ти дрова рубав.
— Це хоч чоловіче діло. Ха-ха! А ти полільницею був! <…>
Знову заскрипіли двері. Зайшов Причепа. Двері залишив відчиненими. Сам сів на стільці біля виходу.
— Ну, як справи, дуелянти, на даному етапі? — весело запитав
він, оглядаючи хлопців.— Я бачу, один уже сміється. Це добре. Хоча
гріхи ваші тяжкії… Ну й жара сьогодні… Ху!..
Причепа розстебнув пояс з кобурою і поклав її біля стільця, потім
скинув сорочку і повісив на цвях. Лишився в одній майці, полегшено
зітхнув:
— У-уф-ф-ф! Аж легше стало. Ну й клята жара. А тут ще й ви,
дуелянти. Розмордувало вас, на даному етапі, у таку спеку!
Причепа (в майці зовсім не схожий на грізного міліціонера) пошкріб волохаті груди, позіхнув, зручно вмостився на стільці.
— Ось що, шановні. Приконвоював я вас, на даному етапі, не для
того, щоб в жмурки з вами в оцім сараї гратися. Хоча й жара, дідько
її бери, а доведеться мені прочитати вам лекцію на тему: «Що таке
єсть заборонена законом дуель, що таке єсть кохання і що таке єсть
дурні». Регламент, на даному етапі, дві години. Для виступу в дебатах — 15 хвилин. Заперечень не буде?
— Не буде,— пирхнув Вітька, бо йому починав подобатися Причепа.— На виступ у дебатах можна вже записуватися?
— Грицько Семенович? — пролунало знадвору.— Вас можна?
— Не дадуть, на даному етапі, й лекцію прочитати,— звівся При
чепа.— А ви готуйтесь до бурних дебатів,— і вийшов, щільно причинивши за собою двері.
Вітька неуважно глянув услід Причепі і від несподіванки аж свиснув… Біля стільця лежав пояс з кобурою…
У Вітьки ростуть крила
Одним стрибком Вітька опинився біля стільця і тремтячими руками схопив кобуру.
— Значить, так,— звернувся він до посірілого Петра.— Я зараз прочитаю Причепі лекцію на тему: «Що таке зброя і як нею користуються». Витягую револьвер, зводжу курок і стаю біля две
рей. Причепа, нічого не підозріваючи, відкриває і…
— Стрілятимеш? — аж позеленів Петро і почав гикати: —
И-ик!..
— Та слухай, боязлива твоя душа! Я вискакую і наставляю
на Причепу револьвер: «Стій! Руки вгору!» Даний Етап їх піднімає…
Я йому кричу: «Кроком руш до сарая! Крок вліво, крок вправо вважається втечею, і я змушений буду застосувати зброю…»
Петро тихо охнув і, немилосердно гикаючи, поповз до соломи
і став поспішно зариватися.
— Ех, ти! — сплюнув Вітька і рішуче розстебнув кобуру.
І — відсахнувся. Якби з кобури з сичанням виповзла гадюка,
Вітька так не розгубився б, як розгубився, побачивши в грізній кобурі грізного сержанта Причепи… кусень хліба і два помідори. Достиглі, соковиті помідори книші. Вітька нічого не міг втямити. Як?
У кобурі кусень хліба з помідорами?
Та що ж це, зрештою,— кобура для револьвера чи господарська
сумка?
— Н-н-ну, що та-там? — з-під соломи озвався Петро.—
И-иик!..
— Нічого,— спокійно озвався Вітька.— Револьвер, виявляється,
дуже смачний, особливо з помідором.
Петро недовірливо виглянув із соломи.
— Вилазь уже, дам і тобі.
Вітька розділив порівну хліб, помідори і мовчки протягнув Петрові. Невдалі дуелянти в одну хвилину впоралися з хлібом, і Вітька
лише сумно зітхнув:
— Шкода, що в нього така мала кобура.
Зненацька за глухою стіною сарая почувся сердитий крик Причепи і розпачливий вереск Федька Котигорошка. Там щось вовтузилося, а потім стихло.
Вітька здвигнув плечима. По хвилі зарипіли двері, і Причепа увів
за вухо в сарай Федька з лопатою в руках. Вільною рукою Федько
розмазував по обличчю сльози і шморгав носом.
— Ось вони, твої дуелянти,— бушував Причепа,— яких ти хотів, на даному етапі, виручити при допомозі підкопу!
Тепер повний ансамбль. Для тебе, Федько, на даному етапі, доведеться прочитати лекцію на тему: «Що таке підкопи з метою звільнення арештованих і як вони розцінюються згідно карного кодексу».
Іч, який, сарай підкопувать!.. Я тебе підкопаю, на даному етапі!
— А нащо ж ви заперли Вітьку? — насупився Федько і на всяк
випадок сховався за Вітьчину спину. — І прокопав би дірку, якби вас
не понесло за сарай… Так, ніби іншого місця для цього немає…
— Ти мені ще будеш указувать? Куди мені бігати, на даному ета
пі? — посварився Причепа, і тут його погляд упав на розстебнуту ко
буру. — Хлопці, хто лазив… до кобури?.. Де ви діли…
— Ми ваш «револьвер» з’їли, — пирхнув Вітька. — Шкода, що
мала кобура… На даному етапі.
— Отакої!.. — розгубився Причепа. — А що ж я обідатиму?
І в цю мить щось ніби спалахнуло. Ніби сонце вкотилося до сарая. На порозі з’явилася Галя Козачок.
— Вітюньчику?! Ти живий?! — крикнула вона радісно.
І сталося те, чого ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець.
Скільки житиме, що не пошле йому доля, які випробування
не трапляться на його шляху, а ніколи-ніколи не забуде Вітька Го
робець, як Галині руки, наче крила, здійнялися вгору, впали йому
на плечі, і Галя рвучко притягла його до себе і припала губами
до його обпеченої щоки.
— Ну й дурний же ти, ну й дурненький, Вітько! — не то плакала, не то сміялася дівчина в оторопілого хлопця на грудях. — Ой,
та який же ти замурзаний, дуелянтику мій!.. Ходімо, ходімо, тут
колодязь у дворі, вмиєшся, дурненький Вітюньчику!
І, сміючись, Галя потягла все ще оторопілого Вітьку за руку з сарая. Причепа, Федько та Петро мовчки переглянулися.
— Лекція відміняється, — першим порушив мовчанку Причепа. — На даному етапі, прибув новий лектор…
Федько встав і, вертаючись до Петра, сказав:
— Отаке воно життя!.. Хто за дівчатами не стріляє, той і не виграє… Ну, Петре, зроби, на даному етапі, дяді міліціонеру ручкою
і біжи собі додому.
І, підсмикнувши штани, Федько покотився з сарая, не забувши
прихопити з собою свою лопату. Біля колодязя він усівся на камінь
валун, підпер голову руками і зачудовано спостерігав, як Галя метушилася біля Вітьки, як вона щось весело щебетала йому, сміялась
і хлюпала на Вітьку чистою холодною водою.
Вітька радісно вмивався і відчував, як од тої чистої води, яку зливала йому Галя, у нього за спиною все ростуть і ростуть крила; може,
ще маленькі-маленькі, може, ще не міцні, може, ще невправні, але
росли ті крила, од яких людина стає крилатою.
